Чому Україна відстає від світу за забезпеченістю населення інтернетом

13-06-2017

За матеріалами delo.ua.

Інтернет у кожен дім, або що робить держава для забезпечення своїм громадянам права на інформацію. 

Широкосмуговий доступ до мережі інтернет (ШСД) — базова послуга, яка дозволяє використовувати інші цифрові можливості. ООН визнала право на доступ до мережі інтернет базовим правом людини ще в 2011 році. Організація стверджує, що кожна держава повинна нести відповідальність за доступність інтернету найширшим верствам населення. Як зазначено в резолюції ООН, інтернет завдяки своєму унікальному та трансформуючому характеру не тільки дає можливість окремим людям реалізувати своє право на свободу думок та їх поширення, але й стимулює розвиток суспільства в цілому.
Тому розвинені країни переймаються розвитком фіксованого ШСД як найбільш надійного і основного способу доступу до мережі інтернет. Наприклад, Європейський Союз поставив за мету забезпечити 100% населення можливістю під’єднання на швидкості не менше 30 Мбіт/с і 50% населення на швидкості 100 Мбіт/с до 2020 року. Німеччина реалізує ще більш амбіційний план: зробити доступним підключення на швидкості не менше 50 Мбіт/с для 100% населення не пізніше 2018 року. Норвегія поставила за мету забезпечення 90% домогосподарств доступом не менше 100 Мбіт/с до 2020.
Натомість в українському законодавстві не існує навіть офіційного визначення ШСД, не кажучи вже про конкретні програми розвитку мереж. Лише в “Стратегії сталого розвитку “Україна-2020” зазначається, що “частка проникнення широкосмугового інтернету за даними Світового банку складатиме 25 абонентів на 100 осіб”.
Порівняно із сьогоднішнім показником — 11,8 абонентів — це може здатись прогресом. Насправді ж навіть ця цифра залишить Україну аутсайдером, оскільки вже сьогодні кількість абонентів фіксованого ШСД на 100 осіб у сусідніх Білорусі — 31, Угорщині — 27, Словаччині — 23.
Однак і показник 11,8 є дещо маніпулятивним та не висвітлює ситуацію об’єктивно. В Україні болючим питанням залишається наявність так званого “цифрового розриву”, тобто ситуації, коли доступність ШСД разюче відрізняється у великих містах і невеликих селах. Відповідно до даних Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері зв`язку та інформатизації, 1,4 млн з 5 млн або 27% абонентів фіксованого ШСД сконцентровано в Києві, а в столиці разом з областю — більше 30%. При цьому у столичному регіоні проживає лише 11% населення.
Значна доля припадає на великі міста. Майже 60% користувачів фіксованого ШСД проживають у Києві, Київській, Дніпропетровській, Донецькій, Одеській, Львівській і Харківській областях. Ця ситуація значно поглиблює нерівність у правах і можливостях населення і призводить до соціальної несправедливості та економічної диспропорції.

Чи робить щось держава, щоб виправити ситуацію?

Першим дієвим кроком в напрямку збільшення доступності фіксованого ШСД можна вважати прийнятий Закон України “Про доступ до інфраструктури об’єктів будівництва, транспорту, електроенергетики для розвитку телекомунікаційних мереж”. Ним врегульовані базові питання доступу до об’єктів інфраструктури, які нерідко контролюються монополістами, що висувають необґрунтовані умови і плату. Для порівняння: місячна плата за доступ до однієї опори складає 2,5 грн у Херсонській області та 15,95 грн у Рівненській. Навряд чи таку різницю можна пояснити кліматичними чи іншими особливостями регіонів.
Цей закон запрацює на повну силу лише після розроблення правил надання доступу та методики нарахування плати за доступ до кожного виду інфраструктури. Відповідальні за розроблення і погодження відповідних актів органи: Мінпаливенерго, Мінрегіонбуд, Міністерство інфраструктури, НКРЕКП, НКРЗІ, Держспецзв’язок. Однак, не зважаючи на те, що закон був підписаний президентом ще 2 березня, до сьогодні жоден документ ще не був прийнятий, а значить розвиток телекомунікаційних мереж і надалі гальмується.
Однієї доступності ШСД замало, щоб інтернет відповідав стрімко зростаючим вимогам користувачів. Достатньо гострим є питання якості. Через ігнорування на законодавчому рівні визначення ШСД, а також пов’язані з цим обмежені технічні та методологічні можливості НКРЗІ, оператори і провайдери часто надають неякісні послуги споживачам.
Якщо в Європі сьогодні йде мова вже про “швидкий ШСД” зі швидкістю від 30 Мбіт/с до 100 Мбіт/с та “ультрашвидкий ШСД” зі швидкістю понад 100 Мбіт/с, то більшість вітчизняних операторів або не зазначають у договорах мінімальну швидкість, за якою надають доступ до мережі, або вказують номінальні цифри на рівні 64 кбіт/с, тобто в 468 раз менше, ніж обов’язковий загальнодоступний рівень в Європі!
Між тим в Україні не існує навіть визначення ШСД, і ці законодавчі “затримки” гальмують не тільки розвиток інтернету, але й держави в цілому. Без кардинального покращення ситуації на ринку фіксованого ШСД наша держава перебуватиме серед країн третього світу, а рівень доступу населення до інформації, освіти та інших можливостей, що надає цифрова ера, обмежуватиме можливості для розвитку і реалізації українців.


Доступність послуг ШСД і їх належна якість у кожному населеному пункті держави має бути ключовим пріоритетом для розвитку телекомунікаційної галузі України. Про це говоритимемо з владою та учасниками ринку вже в цей четвер, 15 червня, у рамках круглого столу “Інтернет для всіх: вузькі місця регулювання широкосмугового доступу”. Долучайтесь, це стосується кожного з нас!

Партнери

  • logo_eu4b
  • logo_forbiz
  • partner3
  • partner4
  • logobg-1240x
  • partner5
  • partner1