Час припинити “Одіссею граблями”, повторюючи одні й ті самі помилки

Спецпроєкт НАЗК “UKRAINE NOW. Візія майбутнього”

Ця війна спонукає нас позбутися ілюзій і легковажності, переосмислити публічні цінності та приймати важливі для держави рішення широким колом. Про інклюзивність у формуванні політик, корупцію та олігархів, а також про уроки війни ми говорили під час інтерв’ю для спецпроекту НАЗК.

Ми переживаємо війну, яку можна назвати Війною Гідності – своєрідне продовження Революції Гідності. Під “гідністю” я маю на увазі ствердження власної автономності, зрілості, повноцінності.

Ми, можливо, вперше починаємо покладатися лише на себе, коли починаємо думати про власне майбутнє. Для всього світу дивно: сусідня держава раптом вирішує, що вона краще знає, що значить бути Україною, що значить бути українцем, що Україна – це нібито росія, вона починає якусь політику денацифікації, фактично позбавляє нас суб’єктності.

Ми достатньо зрілий народ, який може самостійно вирішувати своє майбутнє. Ми, власне, зараз захищаємо своє майбутнє, своє право бути повноцінною нацією, повноцінним народом, суспільством, державою. 

Це супроводжується декількома суттєвими змінами.

По-перше, ми позбавляємось ілюзії, що за нас хтось щось вирішуватиме. Це взагалі характерно для регіону пострадянських країн.

Усі думають, що західні санкції їм дозволять змістити своїх авторитарних лідерів. На це сподівалися багато хто – від російських лібералів до білоруських лідерів протестного руху. Навіть зараз росіяни чомусь вважають, що Збройні Сили України повинні їм допомогти зняти путіна.

Перекладання власної відповідальності за майбутнє на когось і віра, що хтось нам має допомогти — ми потрошку починаємо відходити від цього, починаємо розуміти, що підтримка є, але основну тяжкість складних рішень треба брати на себе. Ми позбавляємося ілюзій, тверезіше дивимося на речі. 

По-друге, відбувається остаточна десакралізація всього російського. Довгі роки в нас було почуття меншовартості, яке сильно культивували російські й проросійські ЗМІ: “велика культура”, Чайковський, Пушкін, Скрябін тощо. Порівняно з тим наша культура виглядала нібито меншовартісною, периферійною, вторинною. Зараз ми бачимо дуже великий зворотний процес — повне знецінення значущості всього російського.

Багато українських міст позбавляють пам’ятників, назв вулиць та парків, російська церква й проросійські наративи піддаються критиці, а медіаресурси – забороні. Україна стає більш критично налаштованою щодо високої цінності російської культури. 

По-третє, у нас відбувається дуже непростий процес переміщення великої кількості людей.

Знаємо, скільки біженців виїхало за межі України, у Європу насамперед, також є значна частина внутрішньо переміщених осіб. Вирішення проблеми “зшиття” західної й східної України, яка постала ще після першого Майдану 2004-2005 років, зараз відбувається на суто людському рівні, коли біженці з одного регіону потрапляють в інший. Вони знаходять підтримку, розуміння, визнання.

Що стосується українців за кордоном – вони по всьому світу зараз будуть відбудовувати містки людських взаємин. Для нас це новий шанс інтеграції в ширше модерне співтовариство, шанс для переосмислення себе, проведення вестернізації України.

І нарешті, відбуваються геополітичні зміни. Уже частково сталася ізоляція росії в усіх сенсах: і культурному, і бізнесовому, і спортивному, і науковому.

Зростають антиросійські, русофобські настрої на особистісному й культурному рівнях у країнах, де росіян до того приймали як повноцінних партнерів, як людей, із якими можна мати цивілізовані відносини. Я думаю, росія на роки зіпсувала свою репутацію. Ставлення до росіян десятиліттями буде зумовлене нецивілізованою формою агресії, яку зазнала Україна з їхнього боку.

Ми спостерігаємо зростання рівня довіри до публічних інституцій. Насамперед це стосується тих інституцій, які так чи інакше пов’язані з війною: ЗСУ, Міністерства закордонних справ, Міністерства внутрішніх справ, рятувальників, Нацгвардії, Міністерства інфраструктури, яке забезпечує ремонт залізниць, організовує перевезення людей тощо. Частково ця довіра починає відсвічувати навіть на сфери, які традиційно були критиковані в Україні.

Лідери недовіри, такі як Верховна Рада, суди, прокуратура, митниця, раптом перестали в публічній сфері піддаватися критиці. Довіра до певних інституцій почала переноситися на інші інституції з нейтральним ставленням – не з підозрою чи упередженням. 

Відносини “держава-людина” змінилися суттєво: держава починає вчитися взаємодіяти з самоорганізацією громадян в особі насамперед волонтерів.

Міністерство оборони, органи місцевого самоврядування, місцеві державні військові адміністрації так чи інакше намагаються координувати свою діяльність з масивом благодійної діяльності, якою займаються громадські організації. Це велика зміна, що повинна мати продовження. Органи влади стають більш відкриті й менш ревниві до такої співпраці, вони набувають певний досвід неупередженої взаємодії.

Піднявся рівень взаємодовіри в суспільстві. Коли люди переказують гроші з картки на картку, жертвують кошти або вкладають власні зусилля в роботу волонтерських організацій, вони сприяють вищому рівню довіри. А коли віра в добрі наміри інших суттєво підвищується, ми говоримо про зростання рівня суспільної довіри як на інституційному, так і на міжособистісному рівні. Ми із “суспільства підозри” перетворюємося на “суспільство більш доброзичливого ставлення одне до одного.

Нам треба розширити погляд, залучати ширше коло до процесу створення ідей, не чекаючи, що якась інтелектуальна еліта зі свого середовища створить “суперідеї”.

Має бути непростий процес зіставлення різних позицій, їх критичного аналізу, раціоналізації цього процесу, вмонтовування в підготовку урядових рішень тощо. Це велетенська робота, яка не те що не почалася, – навіть потреба в ній іще не достатньо усвідомлена в нашому суспільстві.

До цього часу вважалося, що корупція – це ніби й погано, але прийнятно, можна жити: не добре, але й не гріх, який Царства господнього вас позбавить. А тепер корупція буде сприйнята ледь не як національна зрада. Можливо, я тут як філософ впадаю в надмірну пафосність, тобто видаю бажане за дійсне – те, що називають “wishful thinking”. Але я бачу, що дискурсу “все продано, усе куплено” стає менше й менше. Може тому, що війна, і це відтягнуло суспільну увагу. Але я дуже хочу сподіватися, що у суспільстві таки відбувся ментально-психологічний злам.

Що таке взагалі олігархи? Якщо взяти первинний грецький смисл слова, то це влада небагатьох. Є монархія (моно- – один), є полі-, є демократія, де весь народ – кратос – має право на владу. Олігархія – це влада небагатьох, тобто хтось має привілейований доступ до прийняття рішень. Позбавте його цього привілею, а інших – дискримінованості щодо доступу, і проблему буде вирішено. Отже, єдиний спосіб боротьби з олігархами – це дати рівні можливості впливу на формування політик.

Це мають бути аргументи, а не впливи. Для мене це питання привілеїв і дискримінації щодо участі у формуванні політик. Одне з визначень справедливості – це рівність для нерівних. Вирівняйте процес формування політик, зробіть його справедливим, відкритим, менеджерованим і раціональним, тоді це позбавить олігархів привілейованого впливу. 

Є міжнародна практика, як працює інклюзія в процесі policy making. Хоча якщо це державна політика, то має бути функція держави. Майданчиками для цього мають виступати міністерства, парламентські комітети. Вони повинні в собі акумулювати процес, що має багатьох учасників гри: носіїв інтересів, носіїв знань, а також носіїв ресурсів та повноважень. Як їх скомпонувати на різних етапах цього процесу – це окрема велика розмова. 

Прозоре формування політик – це частина демократичного урядування, яке, на жаль, в Україні навіть не усвідомлене як проблема. Ми вважаємо, що головне – знайти правильних людей, поставити їх на правильні місця, – і вони будуть приймати хороші рішення. У нас всі проблеми державної політики зводяться до кадрової. Тому у нас завжди все крутиться навколо двох тем: як прибрати негідників (тобто імпічмент, відкликання депутатів і люстрація) та як провести чесних людей (тобто конкурси й нове виборче законодавство). Довкола цього ми всі списи й ламаємо. 

Проблеми не в людях – проблеми в процедурах, як ці люди розставлені та між собою взаємодіють. Абсурдний процес не може породжувати успішних результатів. Кого б ви не посадили в розвалений “Запорожець”, хоч Шумахера, хоч іншого переможця “Формули 1”, він із нього не вижме, й сусіда-євробляхера не обжене. Це велика проблема, якої ми не те що не вирішуємо – ми її навіть ще не усвідомили.

Ми дуже часто в Україні повторюємо одні й ті самі помилки. Я це називаю “Одіссея граблями”. У нас постійно виникали шанси щось міняти – з моменту проголошення Незалежності і до обрання нового Президента, від Президента Кучми, потім до Президента Ющенка, потім до Революції Гідності тощо. Постійно були “windows of opportunity”, які ми дуже сильно профукували. 

Сподіваюсь, ми не будемо країною, яку втратили, яку будуть “денацифікувати” й змушувати перебудовуватися. Якщо ми набудемо статусу країни-кандидата в члени ЄС, то з’явиться напрям модернізації наших інституцій, наших практик. Це потрібно буде просто виконати як домашнє завдання, аби набути повноправного членства. Мова буде вже йти не так про наближення, як просто про запозичення, перенесення та апропріацію цих норм і практик. 

Україна зараз – у фокусі суспільної уваги країн світу. Вони нарешті почали зважати на нашу суб’єктність – ми можемо налагоджувати довготривалі й більш продуктивні відносини з іншими країнами, з іншими спільнотами як на міждержавному, так і людському рівні.

Унікальність моменту полягає в тому, що ми переживаємо те, що в індивідуальному сенсі називають екзистенційною кризою, коли саме наше існування поставлене під сумнів. Ми повинні переосмислити самих себе. Це момент, який змушує народ іншими очима на себе подивитися. Процес цей не швидкий, але він дає можливість зсунути ті речі, які довгі роки залишалися незмінними, на які ніхто навіть не звертав уваги. Вони можуть стати предметом спочатку артикуляції, потім обговорення, а відтак і потенційної зміни. 

Роман Кобець, кандидат філософських наук, науковий співробітник інституту філософії НАН України, експерт з розробки державної політики Офісу ефективного регулювання

Проєкт “UKRAINE NOW. Візія майбутнього” реалізується НАЗК за підтримки Антикорупційної ініціативи ЄС (EUACI) – провідна антикорупційна програма в Україні, що фінансується ЄС, співфінансується і впроваджується Міністерством закордонних справ Данії. Мета проєкту — окреслити бачення розвитку України після перемоги у війні з росією. В інтерв’ю з відомими українськими діячами, мислителями та лідерами думок ми шукаємо відповіді на питання про те, як змінюється держава сьогодні та якою вона має стати завтра.

Опубліковано у виданні Українська правда