Навіщо потрібна довірча власність як спосіб забезпечення виконання зобов’язань
Якби люди не довіряли один одному, їм довелося б жити по кишені
Герберт Прокноу
Одним з основоположних елементів ринкової економіки та правової системи є ще давньоримський принцип Pacta sunt servanda (договори повинні виконуватись).
Однак в українських реаліях дефіцит ділової культури, специфічний досвід первинного накопичення капіталу та серія девальвацій допомогли вітчизняній бізнес-спільноті сформулювати свою максиму: “Борги віддають лише боягузи”.
Як наслідок ми отримали перевантаженість та неефективність державної виконавчої служби і широке застосування неофіційних засобів стягнення боргів на межі, а подекуди і поза межею законності.
При цьому законодавство, що регулює найбільш поширений засіб забезпечення виконання зобов’язань, – заставу – на практиці показало приголомшливу неефективність.
Для тих, хто хоче отримати загальне уявлення, яким чином заставодержателі залишаються “з носом”, рекомендується ознайомитись із відхиленим ВРУ законопроектом №2286а, що був безуспішною спробою “залатати” деякі прогалини законодавства про заставу.
Чи є варіанти вирішення проблеми невиконання зобов’язань? Здається, що так.
Допомогти, напевно, змогло б запровадження приватних виконавців як альтернативи та конкурента неповороткої державної виконавчої служби, реформа законодавства у сфері банкрутства та врегулювання процедури реструктуризації.
Однак предметом цієї статті буде ще один засіб – запровадження довірчої власності як способу забезпечення виконання зобов’язань, альтернативного заставі.
Мова йде про механізм, відомий на Заході під назвою fiduciary transfer of title. За ним, боржник для забезпечення виконання своїх зобов’язань передає кредиторові у власністьякесь своє майно, за аналогією з тим, як майно передають кредиторові у заставу.
Передане майно кредитор може продати лише у випадку, якщо боржник не виконає своїх зобов’язань, причому надлишок з виручених коштів має бути повернений боржникові.
На перший погляд, описаний механізм надзвичайно нагадує заставу. Єдиним винятком є те, що право власності на об’єкт належить кредиторові.
Ця відмінність і є головною перевагою інституту довірчої власності перед заставою – кредиторові, як правило, не потрібно буде звертатися до суду чи до виконавчої служби з метою звернення стягнення на майно, передане у довірчу власність. Він це зможе зробити самостійно та від свого імені.
При цьому боржник буде позбавлений можливості застосувати більшість існуючих механізмів, які б заблокували звернення стягнення, оскільки він не матиме права власності на таке майно.
Однак, має цей механізм забезпечення і свої недоліки. Головний з них – якраз наявність у кредитора права власності. Адже психологічно боржникові буде досить важко погодитись віддати своє майно.
Тим паче, що фінансове становище кредитора або ж його репутація можуть бути не надто привабливими. Та й баланс інтересів у цих відносинах явно нерівномірний – кредитор має істотні переваги та потенційну можливість зловживати своїми правами.
Саме тому регулювання статусу довірчого власника має бути надзвичайно обережним, а застосування довірчої власності на практиці природно буде обмежуватися випадками, коли у боржника немає іншої можливості одержати кредит.
Напевно, більшість юристів, які читають цей текст, ще з самого початку зрозуміли: довірча власність як спосіб забезпечення є продуктом англо-саксонської системи права. Тому у багатьох виникли сумніви у можливості її імплементації в українське законодавство.
Із такими сумнівами можна погодитись, але оптимізму додає той факт, що країни ЄС з континентальною системою права досить легко змогли інтегрувати transfer of title у своє законодавство.
Більше того, відповідно до Директиви 2002/47/EC, можливість передання майна у довірчу власність як спосіб забезпечення повинна бути впроваджена кожною державою – членом ЄС. Ще більш цікавим є той факт, що Україна теж зобов’язалася виконати згадану вище Директиву, відповідно до умов Угоди про асоціацію з Європейським Союзом.
Чи буде імплементація інституту довірчої власності в Україні легкою? З впевненістю можна стверджувати, що ні. Запровадження нового способу забезпечення вимагатиме внесення змін у податкове законодавство, норми бухобліку та банківського резервування.
З чистого аркуша доведеться також формувати і судову практику. Чи варта справа таких зусиль? Видається, що так. Але умовою цього має бути ефективна та обережна робота парламенту – надто цікавий та серйозний інструмент буде запущено у обіг.
Оригінал публікації: “Економічна правда“