Чи може штучний інтелект замінити колективний або ж одноособовий орган влади? Традиційно в нашій країні президентські вибори стають приводом до політичних торгів на тему чергової зміни політичного режиму з посиленням або ж послабленням президента чи парламенту.
При цьому, як засвідчила практика, інколи цей маятник цілком можна розгойдати до крайнощів на кшталт авторитаризму. Політичний устрій у таких умовах розглядається як виріб із пластиліну, якому можна надати будь-якої форми, залежно від поточного співвідношення сил основних політичних гравців.
Такі політичні торги залишаються, практично, без жодного змістовного аналізу з боку академічної науки, оскільки ні історія, ні філософія, ні політологія не дають чіткої відповіді на запитання, як має бути структурована влада. Прихильників західного лібералізму вперто збиває з пантелику Лі Куан Ю, чиє усміхнене обличчя поглядає з полиць ледь не кожної української книгарні. Тим часом апологетам “сильної руки” постійно доводиться нагадувати трагічну історію становлення СРСР та невтішні тренди розвитку наших сусідів.
Однак, якщо відкинути історичні паралелі, вирішення проблеми оптимальної концентрації влади значною мірою залежить від відповіді на ключове запитання: хто наділений вищою здатністю (та більшою вірогідністю) приймати оптимальні й ефективні рішення: колектив чи окремий індивід?
Відповідь на це запитання намагалися дати і стародавні греки (наприклад, Аристотель вважав, що група приймає рішення на рівні, як мінімум, не гіршому, ніж найкращий її член), і колективна мудрість українського народу (“одна голова добре, а дві — краще”; “скільки голів, стільки й умів”).
Проте більш-менш достовірна відповідь стала доступною лише протягом кількох останніх десятиліть, коли за роботу взялися професійні психологи. Саме тоді виявилося, що, як це часто траплялося раніше, ні народ, ні Аристотель не мали жодного уявлення, про що вони говорять. Але про все по черзі.
Спрут у владі
Наскільки вірогідне прийняття оптимальних рішень одноособовим лідером держави? Насамперед тут одразу треба відкинути варіант реально одноособового процесу прийняття рішень таким лідером. Річ у тому, що одна людина, приймаючи рішення, може ефективно аналізувати лише невелику кількість факторів. Зі збільшенням складності проблеми аналіз втрачає сенс, і тут уже варто покладатися лише на інтуїцію. Враховуючи складність та багатоманітність сфер, якими доводиться керувати потенційному авторитарному лідеру, він навіть теоретично не може бодай на мінімально допустимому рівні одноособово керувати державою (якщо, звісно, ця держава — не острів, населений кількома десятками аборигенів).
Тому самовпевненим вождям-диктаторам ми дамо спокій, проте поглянемо на інший, менш екзотичний тип прийняття рішень — прийняття рішень ієрархічними групами. Суть такої групи полягає в тому, що проблема і можливі шляхи її вирішення обговорюються у досить широкому колі радників, проте рішення приймає лідер одноособово, після групової дискусії. Зазначена вище модель більш адекватно відображає режим “освіченої диктатури” в сучасному складному світі. Отож чи є недоліки в цій моделі?
Як з’ясувалося, є, і чимало. Навіть якщо відкинути потенційні індивідуальні вади одноособового керівника (недоліки сприйняття, виховання, освіти або досвіду), залишиться низка помилок, яких припускаються практично всі лідери.
Для початку: до поради котрого з радників, на вашу думку, лідер дослухається насамперед? Може, найрозумнішого?
Зовсім ні.
Зазвичай найбільше шансів бути успішним у того радника, котрий демонструє більше впевненості у своїй пораді. Це правило працює й тоді, коли така впевненість жодним чином не корелюється зі зваженістю та оптимальністю самої поради (тобто коли впевненість — безпідставна).
Протилежний ефект спостерігається тоді, коли лідер не має своєї думки щодо проблеми. У такому разі лідери схильні пристати на пораду радника навіть тоді, коли цей радник має менше знань і досвіду у відповідній проблематиці, ніж сам лідер.
Ще одне типове явище — негативний природний відбір серед радників одноособового керівника. Як вивили дослідники, порада радника, котра виявилася помилковою, істотно знижує вагу останнього в очах лідера. При цьому порада, котра виявилася правильною, лише трохи підіймає авторитет радника в очах керівника.
Тобто завоювати авторитет лідера надто складно, а втрачається він миттєво. Як наслідок, лідер акумулює навколо себе радників, що керуються стратегією надання розмитих і неоднозначних порад, які б не давали приводу до звинувачень у майбутньому.
Крім того, якщо лідер справді шукає порад, він схильний більше довіряти тому радникові, котрий раніше погоджувався з думкою самого лідера. А це означає що з часом такий лідер неминуче потрапить у теплу ванну своїх ілюзій, підтримуваних найближчим оточенням.
Крім того, щоб бути успішними, і лідер, і його команда мусять одночасно мати розвинені когнітивні навички та свідомість. Відсутність таких якостей у лідера не може компенсувати жодна команда радників. І навпаки — геній із командою посередностей прийматиме переважно хибні рішення.
Нарешті, отримання людиною влади істотно змінює її поведінку. Як докладно показали дослідження Dacher Keltner, людина, отримавши владу, схильна поводитися більш імпульсивно й егоїстично, брехати, порушувати правила, яких, на її думку, мусять дотримуватись інші, та навіть … забирати цукерки, призначені для дітей (розумію, смішно, але факт).
Здавалося б, прихильникам сильного парламенту є чого радіти. Підтверджуються їхні підозри, що всі історичні жахи авторитаризму — це не тимчасова вітчизняна специфіка, а науково підтверджена закономірність.
Однак чи є істотні переваги в колективного прийняття рішень?
Уся влада радам?
З погляду оптимальності рішень, такі переваги виявилися зовсім не очевидними.
По-перше, колективи зазвичай не тільки не виправляють помилок своїх членів, а, навпаки, посилюють.
По-друге, прийняття рішень групою цілком залежить від абсолютно випадкових чинників. Наприклад, часто вирішальне значення має позиція того, хто першим висловив свою думку.
По-третє, якщо члени колективу перед обговоренням схилялися до якоїсь однієї точки зору, то результатом обговорення буде лише істотне посилення їхньої впевненості в такій точці зору. Як наслідок, колектив без жодної видимої причини радикалізується.
По-четверте, групи надають великого значення інформації, що відома всім членам групи, і часто ігнорують інформацію, яка відома лише окремим членам колективу. Цей недолік особливо виражений тоді, коли час для прийняття рішення групою обмежений невеликим відтинком.
А ще — іронічно виглядає те, що члени групи, які не мали можливості обговорити проблему між собою, часто роблять висновок, набагато ближчий істини, ніж висновок групи, яка мала можливість обговорити проблему.
Нарешті, чи не основний недолік колективного прийняття рішень — його повільність. Наприклад, парламент украй рідко розглядає законопроект швидше, ніж 6 місяців. Така неквапливість повністю суперечить сучасним трендам: у приватному секторі (навіть коли йдеться про величезні корпорації) відлік часу для прийняття рішень іде на години, хвилини, а часом — і на секунди. Компанія, яка не може приймати рішення швидко, миттєво випадає з конкурентного ринку.
З погляду швидкості, одноособовий керівник може дати фору будь-якому парламенту. Хоча, ніде правди діти, подекуди країнам-невдахам випадають правителі, що зволікають із прийняттям рішення до останнього через свої психічні особливості.
Як неважко помітити, і колективи рівноправних учасників (виборці на референдумі, парламент), і ієрархічні групи (одноособовий керівник та його радники) самі собою недосконалі й запрограмовані робити помилки. Тому, з погляду правильності та ефективності рішень, проблема не так у тому, хто приймає рішення (ієрархічна чи рівноправна група), а в тому, як робота таких груп налаштована.
Наприклад, на прийняття правильних рішень групою позитивно впливає участь особи, котра активно обстоює позицію, відмінну від думки більшості. При цьому якщо група розуміє, що учасник групи зайняв таку позицію лише у зв’язку зі своїм статусом офіційного опонента, позитивний ефект від такої участі стрімко падає. Звідси урок для парламенту: опозиційні фракції лише тоді позитивно впливають на якість прийняття рішень парламентом, якщо причиною їх опонування стає реальний аналіз ініціативи, а не заперечення у зв’язку з політичною боротьбою, безвідносно до суті проблеми.
Загальний висновок — без оптимальних процедур обговорення, цілеспрямованого формування складу груп та вдумливого аналізу рівня експертизи їх членів і ієрархічні, і рівноправні групи зможуть приймати оптимальні рішення лише виключно за позитивного збігу обставин.
Однак проблема полягає в тому, що групи (як із лідером, так і без) вкрай рідко можуть налаштувати себе самостійно. Найчастіше групи недостатньо цінують думку найкращого експерта в групі та дають завищену оцінку найменш обізнаному раднику.
Я від Цукерберга
Якщо людина заздалегідь запрограмована на хибні рішення, то чи не настав час замінити її чимось іншим?
За прогнозами, вже у найближче десятиліття людина може перестати писати програми, оскільки із завданням кодування цілком здатен упоратися штучний інтелект. А тут варто згадати, що програмний код і законодавство мають надзвичайно багато спільного: і те й інше — алгоритми, правила поведінки. Більше того, програмний код навіть трохи складніший, оскільки у разі помилки програма однозначно перестає працювати правильно. А у разі помилки в законодавстві завжди є шанс відступити від буквального тлумачення норми й застосувати безліч інших різновидів тлумачень (системне, телеологічне, історичне і т.п.), які б наділили сенсом навіть абсолютно бездарно написаний закон.
І справді, останнім часом дедалі частіше прийняття рішень делегують штучному інтелекту. Деякі інноваційні компанії вже вводять його до складу органів управління, а органи влади — у механізм прийняття рішень, що базуються на обробці великих масивів даних. У сфері правосуддя штучний інтелект може спрогнозувати поведінку злочинця та обрати оптимальне покарання або ж оцінити вірогідність того, що підозрюваний не буде переховуватися від слідства. Чат-боти успішніше за людей впорюються з консультуванням та відповідями на запити громадян і навіть їх рекрутингом на військову службу. При цьому йдеться про вже працюючі алгоритми. Сфери, в яких алгоритми вже готові до застосування, але поки що не дозволені людиною, ще ширші. Тут і перевірка підстав для надання соціальної допомоги, прийняття рішення про надання пільгового кредиту бізнесменові-початківцю, надання візи чи дозволу на імміграцію, вибір об’єкта для інспекційної перевірки тощо.
Постає логічне запитання: чи може штучний інтелект замінити колективний або ж одноособовий орган влади?
З погляду вибору оптимальних рішень, штучний інтелект видається чи не найкращим засобом. Алгоритм не обтяжений зобов’язаннями перед партнерами по партії, не думає про переобрання на повторний термін і повністю позбавлений когнітивних вад людини.
Але людина не була б людиною, якби шукала прості шляхи. Тому маємо іншу проблему — дослідження вказують, що нам, людям, не подобається, коли складні рішення за нас приймають алгоритми. Навіть якщо такі рішення будуть більш оптимальними й ефективними. Навіть якщо складне рішення виявилося, з погляду наслідків, помилковим, це часто не заважає людям почуватися цілком задоволеними.
А органи влади, як стало зрозуміло з наведених вище досліджень, — це не завжди місце для прийняття оптимальних рішень. Як правило, це генератори рішень, які є продуктом політичного (часто ситуативного) компромісу. Хоча такі рішення і не є ідеальними, проте вони, як і будь-який компроміс, легше сприймаються як обов’язкові до виконання.
Проте зазначений висновок зовсім не означає, що алгоритмам не місце у системі органів влади. Штучний інтелект цілком спокійно зможе перебрати на себе левову частку обов’язків органів влади, пов’язаних із виконанням другорядної або ж підготовчої роботи: збиранням даних, відповідями на запити про надання інформації чи розподілом завдань серед підлеглих.
Політична вага такого члена парламенту або ж уряду може бути значно більшою, ніж політична вага його рядового людського колеги. Алгоритм може виконувати роль орієнтира, відступ від пропозицій якого потребує докладного обґрунтування та аргументації. Більше того, дискусія з участю штучного інтелекту навряд чи зводилася б до відвертих політичних розбірок і зміщувала б урядові чи парламентські дискусії від невпинного піару до обговорення суті проблематики.
За такого розвитку подій свідченням невідворотних змін стануть рекламні слогани розробників софту на кшталт “Воно працює”, “Тому що таки послідовне”, “Ці залізяки нічого не крали” або ж “Візьми і зроби”.
Думки, висловлені в цій публікації, відображають винятково точку зору автора