За матеріалами: investgazeta.ua
Генеральний план населеного пункту – це довгостроковий стратегічний документ, такий собі сценарій перспективного розвитку села, селища чи міста. Законодавство дозволяє місцевим радам вносити зміни до генеральних планів не частіше, ніж один раз на п’ять років. Як виключення можна ініціювати їх дострокову зміну через місцеві державні адміністрації або Кабінет Міністрів. Але чи задовольняє це практичні потреби міст? Далеко не завжди.
Уявімо, що якась компанія бажає реалізувати у місті привабливий будівельний проект, але генеральний план, затверджений пару років тому, передбачає в наміченому місці зовсім інше функціональне призначення. За таких обставин інвестор отримає відмову, мовляв, приходьте через три роки, коли ми матимемо право оновити генплан, або звертайтесь до ОДА. Такі складнощі відлякують інвестора. А тим часом громада може втратити потенційний шанс зробити невеликий крок у своєму розвитку.
Може бути й інша історія. Місцева влада вирішить, що проект доцільний, але замість внесення змін до генерального плану розробить, з урахуванням інвестиційних пропозицій, детальний план території – містобудівний документ нижчого порядку, що уточнює положення генерального плану. Після чого інвестору все ж таки дозволять будівництво. Однак детальний план та й саме будівництво в такому випадку суперечитимуть законодавству та дискредитуватимуть цінність генплану для населеного пункту.
Тож як муніципалітету вирішити, що важливіше: законність чи прогрес?
Коли у всьому світі міста активно розвиваються, моральна дилема нашого уявного населеного пункту наштовхує на думку, що «п’ятирічка» для оновлення генеральних планів є занадто застарілою. Це рудимент радянського минулого – прийшов час його переглянути.
Численні дослідження процесів урбанізації свідчать про те, що в недалекому майбутньому три чверті населення планети житиме в містах. Сучасні прогресивні міста укрупнюються, акумулюють все більше коштів, нарощують вплив всередині країни та, врешті, стають повноцінними гравцями світової економіки нарівні з державами.
Очевидно, за таких обставин для правильного розростання міст вирішальну роль відіграє якісне просторове планування. Але одного розроблення генерального плану не достатньо, він має бути дійсно гнучким і динамічним, щоб організація простору задовольняла все нові і нові потреби бізнесу та громади. Саме тут важливо задати питання про можливість більш раннього оновлення генпланів. Адже чергові мораторії динаміці не сприяють.
Консерватори переконують, що генеральний план саме як стратегічний документ не повинен зазнавати частих змін, адже в такому випадку місцева влада може відхилитися від узгодженої концепції і населений пункт розвиватиметься хаотично. Але давайте поміркуємо, наскільки часто ми змінюємо свої плани. Чи-то бізнес-стратегія, чи список покупок у супермаркеті – у будь-яке планування неминуче вносяться корективи. І місто як живий організм не повинно бути виключенням.
Не варто боятися пом’якшувати регулювання. Гнучкість генерального плану не означає вседозволеність. Це можливість змінювати деталі, залишаючись в основному векторі перспективного розвитку населеного пункту. Це працює, приміром, у такому мегаполісі як Берлін.
Експерти BRDO в рамках проекту “Відкрите просторове планування” збирають на порталі PMAP відомості про актуальність чинної містобудівної документації. За їх даними, 27 % всіх сіл та селищ взагалі не мають генеральних планів та лише 3 % сіл розробили нові генплани за останні 5 років. Значна частина сіл своїми рішеннями просто актуалізують ту документацію, яка розроблена у 70-80 роках. Сільські голови та старости пояснюють таку ситуацію тим, що їх села реально вимирають, а молодь виїжджає до міст, а отже і нові генеральні плани немає сенсу розробляти.
Коли по таких селах потрібно побудувати новий об’єкт для АПК, постає питання внесення змін до планувальної документації. Але, якщо відверто, навіщо обтяжувати села розробленням нових генпланів чи змін до нього для кожного окремого інвестора? Тим більш, що вони зараз там не часті гості. По суті генплани, плани зонування та ДПТ для більшості сіл втратили свою стратегічну функцію і їх більш доцільно перевести у категорію рекомендованої до розроблення документації. Обов’язкок створення просторової документації зараз доцільно закріпити за об’єднаними територіальними громадами, на рівні яких більш реально розробити стратегію та цілі розвитку ОТГ.
Однак для сіл та селищ поруч з великими містами цей рецепт не зовсім підійде. Справа в тому, що у великих містах існують ризики іншого характеру. Якщо зняти заборону щодо внесення змін до генплану, дійсно може виникнути практика, коли для кожного окремого будівництва вноситимуться зміни до містобудівної документації. Це, в свою чергу, призведе до ущільнення забудови та хаотичного будівництва. У Києві вже давно є проблеми будівництва висоток у існуючих житлових кварталах, зелених зонах чи поряд з історичними об’єктами. Звичайно, це обурює місцевих мешканців, істориків та екологів. Такі випадки навіть інколи призводять до мітингів та руйнування будівельних майданчиків.
Тому, у разі зняття обмеження внесення змін до генпланів, слід передбачити деякі запобіжники в залежності від розміру чи специфіки населених пунктів. Наприклад, можна залишити таке обмеження тільки для населених пунктів з кількістю мешканців більше 300-500 тис., або встановити його тільки для зон історичної забудови.
У селах поряд із великими населеними пунктами подібна ситуація, але у менших масштабах. По них також відбувається хаотичне зростання садибної забудови, тому прийняття генеральних планів для них залишається актуальним для розміщення об’єктів соціальної сфери, інфраструктури, промисловості та сміттєзвалищ. Для таких сіл доцільно залишити обов’язок розроблення генпланів та зняти обмеження внесення змін до них. Однак потрібно розробити простий та зрозумілий алгоритм визначення переліку таких сільських населених пунктів.
В будь-якому разі, якщо залишити проблему як є, вона й надалі буде привносити у життя громад тільки відчуття безпорадності. Нам всім потрібно зрозуміти, що сьогодні світ змінюється набагато швидше, ніж раніше. Без змін у ментальності населення та навколишньому просторі, українські міста та громади не зможуть розвиватись так само швидко, як їх більш успішні європейські сусіди. А для цього у громад має бути право самостійно змінювати свої просторові схеми та документацію.