За матеріалами biz.nv.ua.
В один прекрасний день поряд з будинком, де Ви живете, може з’явитися хімічний або сміттєспалювальний завод, який спроможний знищити усе природнє екосередовище та зробити Ваше життя пеклом.
Не хочеться про таке й думати, чи не так?
Аби цього не трапилось, законодавство встановлює процедуру оцінки впливу на довкілля при плануванні таких об’єктів. Однак, до цього часу ця процедура існувала радше в теорії, бо її застосування у багатьох випадках було пустою формальністю.
З 18 грудня цього року ця тема набуде неабиякої актуальності та займатиме думки і подекуди генеруватиме додатковий дохід значної кількості юристів, державних службовців та екологічних активістів. Причина — вступ у дію Закону України “Про оцінку впливу на довкілля”. Саме він покликаний не тільки задовольнити суспільний запит на ефективну та реалістичну процедуру оцінки того, як окремі результати людської діяльності вплинуть на навколишнє середовище, а й оновити механізм такої оцінки. Останнього вимагає Угода про асоціацію України та ЄС, у рамках якої наша країна зобов’язалася імплементувати Директиву 2011/92/EU, що врегульовує відповідну проблематику у Європейському Союзі.
Впровадження цієї реформи заздалегідь наражалося на небезпеку перегнути палицю та, прикриваючись ідеями захисту довкілля, створити пекло вже не для жителів міст або природного середовища, а для підприємців. Для тих, хто готовий ризикнути своїми грошима та іншими ресурсами, інвестувавши в українську економіку. Яскравою ілюстрацією такої небезпеки є приклад США, де процедура оцінки впливу на довкілля часто коштує мільйони доларів та триває роками, а повернення процедури у межі здорового глузду стає пріоритетом адміністрації кожного чергового президента, без огляду на його партійну приналежність. Звичайно, грошей на екологію можна витрачати безкінечно багато, питання лише у тому, наскільки багато ми могли собі дозволити.
У будь-якому випадку, на хвилі емоцій та справедливого обурення частими випадками знущання над екологією, наші народні обранці ухвалили 23 травня цього року Закон про оцінку впливу на довкілля. При цьому, поза увагою парламентарів залишилися життєва мудрість про диявола у деталях, тому одразу кілька критично важливих та системних помилок закону досить легко пройшли непоміченими.
По-перше, закон вкрай невдало виклав перелік об’єктів та діяльності, які підлягають оцінці впливу. За основу такого переліку були взяті додатки І та ІІ Директиви 2011/92/EU. Однак, за європейською моделлю, Додаток ІІ не підлягає автоматичному застосуванню. Країни-члени ЄС повинні або у кожному конкретному випадку вирішувати, чи підлягає кожен окремий проект оцінці впливу на довкілля, або ж встановити детальні порогові значення до кожного з видів діяльності, наведених у Додатку ІІ.
У більшості випадків розробники українського закону так і зробили. Наприклад, оцінці впливу на довкілля підлягає не просто виробництво молочних продуктів, а лише таке виробництво, обсяги якого перевищують 20 тон на добу. Однак, чи то у зв’язку з неуважністю та поспіхом, чи то у зв’язку з помилкою у розрахунках, чіткі порогові значення були встановлені не для усіх видів діяльності.
Тому, на бізнес прогнозовано очікують запеклі баталії з чиновниками з приводу того, що таке “глибоке буріння” — це 10, 50, 100, 1000 метрів чи більше? А ще, водопровід на “далеку відстань” — це 20 метрів, кілометр чи два? А чи дійсно виробництво будь-якого обсягу крохмалю, наприклад 50 грамів, потребує проходження тривалої та витратної бюрократичної процедури оцінки впливу на довкілля.
Окремої вдячності народним депутатам заслуговують випадки, коли перелік об’єктів формулюється за схемою об’єкт А, об’єкт В, об’єкт С з характеристиками Y, коли абсолютно незрозуміло, чи стосуються характеристики Y лише об’єкта С, чи також об’єктів А і В? Для прикладу, за законом об’єктом оцінки повинні бути ТЕС, ТЕЦ “та інші потужності для виробництва електроенергії, пари і гарячої води тепловою потужністю 50 мегават і більше”. Питання, чи стосується 50 МВт лише “інших потужностей”, чи і ТЕС/ТЕЦ — також ще довго залишатиметься спірним.
По-друге, закон на рівному місці створює проблему із часовими рамками його застосування. З одного боку, закон вступає в силу з 18 грудня 2018 року і саме з цієї дати теоретично можна розпочати процедуру оцінки за новим законом. З іншого боку, закон набрав чинності ще з 18 червня 2017 року і саме з цієї дати він став обов’язковим для об’єктів та діяльності, на які не було отримано якого-небудь дозвільного документу. При цьому загадкою залишилося те, що робити з об’єктами та діяльністю, які не потребували одержання документів дозвільного характеру? Наприклад, могли бути розпочаті на підставі декларації.
Крім того, у практично безвихідне становище потрапили проекти, які планувалось розпочати у перехідний період між 18 червня та 18 грудня 2018 року, оскільки єдиним шансом уникнути їх заморожування стало отримання державної екологічної експертизи з неймовірною швидкістю. Звичайно, що такою опцією мало хто зміг скористатися або ж просто усвідомити її існування. Як наслідок, чимало проектів, які таки були розпочаті у “перехідний період”, зараз перебувають у зоні істотного ризику і можуть у будь-який момент бути зупинені.
По-третє, і найголовніше, закон не надає чіткого орієнтиру щодо, чим керуватиметься орган влади під час процедури оцінки впливу на довкілля. Відповідно, яким чином визначатиметься, яку діяльність варто дозволяти, а яку — забороняти.
Та це ще не все. Заборона — це не єдиний засіб впливу екологічних чиновників на бізнес. Наступною новиною для бізнесу стануть екологічні умови діяльності — індивідуальні вимоги, які встановить державний орган для кожного конкретного проекту або діяльності. Більше того, держорган зможе встановити розмір компенсації, яку потрібно буде сплатити бізнесу за збитки, які будуть у майбутньому завдані довкіллю.
Усі ці рішення вирішальним чином впливатимуть на привабливість та прибутковість будь-якого бізнес-проекту, який потребувати оцінки впливу на довкілля. На жаль, спрогнозувати на що саме орієнтуватимуться держоргани під час оцінки — поки що справа невдячна. Найбільша небезпека у тому, що традиційно у випадках, коли виникає значна дискреція чиновника, такий чиновник надто часто керується мотивами, які жодного стосунку не мають до суспільних інтересів.
Оцінка впливу на довкілля — це прекрасний та необхідний інструмент у державному регулюванні. Проте адекватно він працює лише тоді, коли держава знаходить баланс між інтересами економіки та екології. Ризики та ціна перекосів надзвичайно великі. Оскільки помилки в регулюванні — це не лише зайві витрати для бізнесу, це часто також серйозний ризик дискредитації ідей захисту довкілля та євроінтеграції. Тому на порядку денному — негайна робота по внесенню змін до Закону про оцінку впливу на довкілля. І тут залишається лише сподіватися, що поліпшення такої процедури не стане довгограючою історією без чітких часових орієнтирів, як це традиційно трапляється у екологічному регулюванні в нашій країні.