– Правосуддя не зупинеться!
– Я якщо я запропоную правосуддю печиво?
– Правосуддя розгляне Вашу пропозицію.
Альф та Кейт. Серіал “Альф”
За матеріалами biz.nv.ua.
Запровадження стандарту доказування “більшої вірогідності” примусить суддів “зважувати” переконливість кожного з доказів, нарешті втілюючи у життя класичний образ Феміди з вагами у руках.
Змінити Конституцію, оновити склад Верховного Суду України, прийняти нові редакції трьох процесуальних кодексів – масштаби активності держави у сфері правосуддя мають безпрецедентний характер
За таких умов головне завдання громадськості – стежити, щоб гучні реформи не перетворювались на імітацію. Не на те, що англійською вдало називають “smoke and mirrors”, а на заходи, які б реально поліпшували ключові процедури правосуддя. Однією з таких ключових речей є процедура доказування.
У судовому спорі вона базується на двох основних постулатах: тягар доказування та стандарт доказування.
Тягар доказування відповідає на запитання “чиї доводи будуть враховані судом лише за наявності доказів” і, відповідно, “чиї доводи будуть враховані судом без жодних доказів”. Наприклад, у спорі “чи є життя на Марсі”, суд повинен погодитись, що життя є, якщо відповідач не доведе протилежне.
У свою чергу, стандарт доказування відповідає на запитання, “коли надані докази можуть вважатися достатніми, щоб суд міг ними обґрунтувати своє рішення”. Наприклад, дослідження, зроблені марсоходами, ознак життя на Марсі не виявили. Цього достатньо, щоб констатувати відсутність життя на Марсі? А якщо відповідач у якості доказів наведе древні легенди про життя на Марсі, які можуть мати певне історичне підґрунтя?
Під час кримінального процесу такі питання врегульовані досить чітко. Доводити обвинувачення повинна прокуратура. І якщо вона що-небудь не доведе – суд буде тлумачити обставини на користь підсудного, бо “тягар доказування на стороні обвинувачення”.
Стандарт доказування теж більш-менш зрозумілий – усі обставини тлумачать на користь підсудного. А тому докази прокуратури повинні бути настільки переконливими, щоб не викликати жодних сумнівів. У англо-саксонській системі це називають “beyond a reasonable doubt”, тобто “поза розумним сумнівом”.
Вказані правила обґрунтовані загальновизнаним постулатом – краще виправдати сто винних, аніж засудити одного невинного.
Але у цивільних та господарських спорах питання тягаря та стандартів доказування маємо врегулювати на принципово інших підходах.
Для держави обидві сторони спору є рівними і, за невеликими виключеннями, не існує жодних підстав, щоб надавати перевагу будь-якій з них. Саме тому у багатьох країнах у таких випадках застосовується стандарт доказування “більшої вірогідності”. Суд оцінює кожен факт окремо і враховує, або ж не враховує його в залежності від того, докази якої з сторін є більш переконливими.
Наприклад, повертаючись до нашої ілюстрації з життям на Марсі, суд оцінить доказ наявності там життя – легенди, а також його відсутності – аналізи марсоходів. Й у своєму рішенні констатує саме останній варіант, оскільки аналізи марсоходів є більш переконливим доказом.
При цьому, слід враховувати, що:
1 суд не встановлює 100% істину. Можливо, життя на Марсі й існує, але суду потрібно вирішити спір тут і тепер, а не очікувати десятки років, допоки Марс дослідять детально.
2 висновки суду мають значення тільки для сторін спору. У спорі між іншими сторонами і з іншими доказами суд, теоретично, може прийти до висновку про існування життя на Марсі.
Наявність різних стандартів доказування у кримінальних та цивільних справах робить можливим та допустимим наявність цілком протилежних висновків судів щодо однакових життєвих ситуацій.
Наприклад, у кримінальному процесі вина підсудного у зґвалтуванні не завжди може бути доведеною. У прокуратури може не виявитись достатньо доказів, щоб стовідсотково довести провину.
Але у цивільному процесі позов потерпілої від зґвалтування про стягнення матеріальної та моральної шкоди суд цілком може задовольнити. Адже доказів, яких недостатньо для стандарту “поза розумним сумнівом”, може виявитись більш ніж достатньо для стандарту “більшої вірогідності”. Для цього слід лише переконати суд, що версія зґвалтування є більш переконливою, ніж відсутність зґвалтування, або зґвалтування не відповідачем, а іншою особою.
Але усе вище наведене – це реалії більшості розвинених країн.
А яким чином питання тягаря та стандарту доказування у некримінальних справах вирішується українським законодавством? За невеликим виключеннями, – практично ніяк.
Наші правила зводяться до того, що усі мають доказувати усе. А результати такого доказування суд оцінить на власний розсуд і правосвідомість. Якщо прокуратура не змогла довести справу до обвинувального вироку – практично жодних шансів у потерпілого на примусове стягнення компенсації шкоди немає.
Запровадження стандарту доказування “більшої вірогідності” стало однією з реформ, включених до законопроекту №6540. Така реформа примусить суддів “зважувати” переконливість кожного з доказів. Таким чином, нарешті втілюючи у життя класичний образ Феміди з вагами у руках.
Наслідком такої практики неминуче стане більша відкритість, зрозумілість та прогнозованість судового процесу.